До 300-річчя міста Лисичанська

• 

До 300-річчя Лисичанська

14.06.2010

Третя Рота – Верхнє

Вийшла з друку книга місцевих краєзнавців - лисичанина Миколи Ломако та сєверодончанина Сергія Каленюка «Роти полку Депрерадовича. Мандрівка Лисичанським краєм у пошуках першопоселенців». Автори присвячують книгу 300-річчю Лисичанська.

Більшість луганських істориків схиляється до думки, що до появи на правобережжі Сіверського Дінця Слов’яносербії в середині XVIII століття, лисичанські пагорби були не заселені, першими їх обживали балканські вихідці з Австрійської імперії. А як же тоді розуміти дату заснування Лисичанська – 1710 рік?

Автори книги, спираючись на давні карти і документи, показують, що на час появи тут слов’яносербів, на території сучасного Лисичанська існували слободи Пєщеровка, Лобовка і Бєлінка, хуторами були заселені річки Верхня і Нижня Біленька. Виявляється, що не поселення виникли на місці розташування слов’яно сербських рот, а роти розташовувалися у тих місцях, де вже жило місцеве населення.

Пропонуємо до вашої уваги фрагмент розділу «Третя Рота – Верхнє» з книги «Роти полку Депрерадовича».

Третя Рота – Верхнє

Третя Рота... Ці слова одразу асоціюються з ніжним ліриком Володимиром Сосюрою, його ранимо-відвертим автобіографічним романом “Третя Рота”. Мимоволі згадуються слова його поезій:

Третя Рота... Донець і копальні,

Дим заводу над синню ріки...

Як салюти гудуть привітальні

Над віками Донбасу гудки.

Сьогодні територія Третьої Роти - невід’ємна частина Лисичанська, який справедливо називають “Колискою Донбасу”, колискою промислового Донбасу, з його териконами, гуркотом поїздів, димом заводів... і степовим різнотрав’ям, яке пам’ятає копита коней кочовиків і козаків.

Третя Рота – це назва поселення, у якому стояла 3-я рота полку Депрерадовича, а потім і Бахмутського гусарського полку. Воно ще мало назви Висшеє і Верхнє, а до того - Бєлінка. Деякі історики вважають, що до появи Слов’яносербії якихось постійних поселень тут не існувало. То що ж, поет для дотепу сказав про гудки “над віками Донбасу”? Ми згодні з поетом і вважаємо, що віковічна історія Придінцевого Порубіжжя ще дуже мало вивчена. Річечка Верхня Біленька віками була в центрі подій, які нам просто не відомі. Не було кому заглянути в глибину століть саме у цьому місці. Верхнє стало частиною Лисичанська, гірничо-шахтарська історія якого затьмарила більш далекі події. Дискусії про першовідкривачів вугілля у Донбасі або події, пов’язані з відкриттям першої шахти, затьмарили інтерес до більш давньої історії.

Насамперед перевіримо по “Достоверной ландкарте ...” 1750 року, чи були якісь поселення на місці Третьої Роти. Сучасна річечка Біленька підписана як “ближнья белинкая”, перекладемо на сучасну українську – Ближня Біленька. На лівому її березі при впадінні в Донець розташоване поселення, яке підписано на карті як “с: Белинкое”, треба розуміти як “село Біленьке”, – назва села походить від назви річки.

А на самій річечці ще три хутори, приблизно там, де сьогодні розташовані селища Миколаївка і Вовчоярське: два на лівому березі, а один на правому, мабуть, на балці Брянцева. Ще один хутір стоїть на балці Рєзанцова.

Навколо однієї невеличкої річечки розташовано п’ять поселень: село і чотири хутори. Хіба ж можна сказати, що “правий берег Дінця лишався диким, незаселеним степом”?

Ми хочемо звернути увагу читачів на перші спроби завоювання Московською державою правобережжя Сіверського Дінця, зокрема, події, які мали місце ще у ХVI і ХVIІ століттях у місцевості, де згодом виникло Верхнє. Здається, що ніхто ще не звертав уваги на ці факти, про які ми хочемо розповісти.

До найдавніших достовірних карт, які могли б нам багато розповісти цікавого, відносяться “старий” та “новий кресленики” – перші карти Московії, які, однак, через пожежі та невблаганний час не дійшли до нас. Та на їх основі у 1627 році в Розрядному приказі по “государєву указу” було складено “Книгу Большому Чертежу”. Це перший географічний і частково етнографічний опис всієї Московської держави та ряду сусідніх країн. Задумана була книга як посібник для "государевой службы посылок". Тому опис вівся в основному по рікам і дорогам (сакмам), які існували в кінці ХVІ століття.

Зупинимося на найбільш цікавих для нас фрагментах. Ось опис частини Кальміуської дороги із розділу “Роспись Изюмские дороги”, яка проходила нашими місцями:

А речка Красная и Боровая по правой стороне Кольмиюскои дороги и пали обе в Донец; Красная ниже Царева города верст с пол - 60, а Боровая ниже Красные верст з 10.
А ехати к Донцу Северскому вниз по Боровой; а Донец перевестися ниже Боровой, версты з 2.
А перевесчися Донец на Крымскую сторону ехати на Белой Колодезь (ныне острог тут).

А от Белого Колодезя к верх речке Крымке; а от речки от Крымки к верх речке Миюсу.» [12, с.68].

Жирним ми виділили місця, які варті уваги і вимагають пояснення.

Вказівка на те, що “Донец перевестися ниже Боровой, версты з 2” є дуже важливою. Вона вказує, що одна з головних доріг з Москви у Крим пролягала по території сучасного Лисичанська, бо “версты з 2” від Борової понад Дінцем – це десь поблизу Синецького. Тепер стає зрозумілим, чому балка на правому Лисичанському березі називається Рубіжною. Тут проходив рубіж між “Кримською” і “Ногайською” сторонами, балкою піднімалися на крутий берег і спускалися до Дінця.

Прокоментуємо фразу “ехати на Белои Колодезь (ныне острог тут)”. Слова в дужках зустрічаються в окремих списках, а не в основному тексті. У даному випадку словами “ныне острог тут” доповнено текст Черкаської редакції. Список “Книги Большому Чертежу” черкеського князя Григорія Черкаського написано, як датують учені, у 1672 році. Отже, у 1672 році поблизу Білого Колодязя існував острог. Це перша згадка про постійне поселення у нашому краї.

Де ж знаходився цей острог? Що це за Білий Колодязь? Далі в Книзі буде дано опис річок, які впадають в Донець з Кримської (південної) сторони, і там написано “А ниже Белого колодезя другои Белои колодезь верст с 10, а над ним Савин (курган)”. На картах пізніших часів з лисичанського боку Дінця позначаються Верхній Білий колодязь і Нижній Білий колодязь. Пізніше ці назви трансформувалися в назви річечок Верхня Біла і Нижня Біла, які протікають через селища Верхнє і Нижнє. А до чого тут колодязі?

Слово колодязь прийшло в російську мову з угро-фінських мов і означає “джерело”. У ті давні часи колодязі ще не копали, а користувалися природними джерелами. Отож яруги або буєраки, на дні яких були джерела, називали колодязями. Буєраки з водою, що текла в Донець із високих пагорбів сучасного Лисичанська, отримали назву Білих, бо ці пагорби з порід білого кольору. І недаремно селище, яке розташоване між Верхнім і Нижнім, має назву Біла Гора.

Можна зробити висновок, що в 1627 році, коли писалася книга, острога ще не було, він появився в період до 1672 року. Де стояв цей острог? У тексті сказано, що по Ногайській стороні їхати вздовж Борової, “перевестися” на Кримську сторону нижче Борової в 2-х верстах і їхати на Білий Колодязь, де і знаходиться острог. Виходить, що він розташований на правому березі, на Кримській стороні, при впадінні Білого Колодязя в Донець. А далі дорога повертала вздовж Білого Колодязя на Кримку і вершину Міуса. Саме тут, при повороті дороги від Дінця, на карті 1750 року і позначено “с. Белинкое”.

А місце тут для острога дуже зручне, краще не придумаєш. Сьогодні це зрозуміти важко, бо ні неприступної скелястої гори, ні захищеного водою острова тут немає. А без подібного захисту острог довго не протримався б. Та його б і не будували на рівному місці. Але ж за 350 років багато води спливло, і Донець уже не той, що був тоді. У ті часи тут не було содового заводу біля річечки Біленької, не було водосховищ і каналу Сіверський Донець–Донбас, не було сотень заводів і всього того, що відбирає у річки воду. Русло Сіверського Дінця за цей час змінилося, особливо у ХХ столітті. Характер цієї місцевості допоможе зрозуміти фрагмент детальної карти столітньої давності.

Уважно погляньмо на карту. Донець перед впадінням у нього Верхньої Біленької має петлю, утворюючи ніби півострів. Сьогодні річище Дінця у цьому місці пряме, і не приведи Господь йому знову зробити петлю на схід, де сьогодні знаходиться “Біле море” з відходами содового заводу. Сама Біленька теж робить петлю на півдні цього “півострова”. А на півночі видно залишки лиману, утвореного самим Дінцем, який у давніші часи міг бути ще більшим. Лишається відкритим на заході лише невеликий прохід на півострів. Але ж його могли надійно укріпити. На такому острові острог, зроблений з дубових плах, а дуба тут вистачало, міг надійно захищати тих, хто у ньому знаходився.

А хто ж тут міг знаходитися? Хто і з якою метою будував подібні остроги? Для відповіді на ці питання довелося заглибитися ще на сотню років далі. Таку можливість надала унікальна книга російського вченого-історика Івана Дмитровича Бєляєва “О сторожевой, станичной и полевой службе на польской украине Московского государства до царя Алексея Михайловича”, яка побачила світ у 1846 році у Московській університетській типографії. Бєляєв добряче попрацював у Російських архівах тих часів, сам колекціонував давні рукописи, і дав найкращий з описів сторожової служби у прикордонні Московської держави ХV-XVII століть. А ще більшу цінність книги складають наведені у ній давні документи. Ми лише зупинимось на тому, що стосується сторожової служби у Придінцевому Порубіжжі, зокрема, в районі Верхнього Білого колодязя.

Звернімо увагу на Роспис Донецьким сторожам, зробленому начальником сторожової служби князем Михайлом Воротинським у 1579 році після поїздки Тюфякіна та Ржевського в поле.

“6-я Сторожа стояти сторожем на Бахмутской сторожи на сей стороне Донца; а переезжати им на право вверх по Донцу до усть Тору верст с 20, а на лево вниз по Донцу через Красную речку да через Боровой шлях под Ольховой колодезь верст с 15, а от Ольхового колодезя до усть Айдара два днища; а переезду и перелазу Татарского меж Ольхового колодца и Айдара нет. А от Святогорские сторожи переезду до Бахмутские сторожи полтора днища верст с 70-ть. А стояти Бахмутовским сторожем на старом месте; а бегати сторожем с тое сторожи с вестями в Путивль Лоситцкою дорогою.

А Айдарская сторожа по Князь Михайлову дозору Тюфякина да Матфея дьяка Ржевского оставлена для того, что мимо тое сторожи Айдарские Крымские большие и малые люди не ходят; пришли крепости великие. И впредь той сторожи не быти”. [2, с.17]

Як бачимо, до 1579 року сторожова служба укріпилася так, що на деяких напрямках, як на Айдарському, вдалося перекрити шляхи кримським татарам – “пришли крепости великие”. Цю фразу слід розуміти так, що сторожова служба не лише гасала по полю з розвідувальними цілями, але й успішно будувала укріплення.

Відомо, що цар Іван IV Грозний двічі організовував походи на Астрахань і дорога “Царева и больших воинских людей” пролягала нашими місцями. Ми не стверджуємо, що сам Іван Грозний бував тут, але цікавий фрагмент документа з книги Бєляєва наведемо.

“А на лево розъезду быти от той же головы вниз по Донцу поперек Царевы сакмы, через Изюмской шлях, да через Святогорский шлях, да через Малово перевозу шлях, да через Торской шлях, который шлях усть Тору, да через Бахмутовской шлях, да через Боровой шлях до Савиной Тубы и до усть Айдара; а переезду от Соляных озер до усть Айдара два днища добрыя. А коли велит Государь переехати станице от той же головы нижние шляхи по Донцу, которыми Царь лазит Донец, коли пойдет к Астрахани; и от тое головы ехати станице от Соляных озер до усть Айдара, да через реку Явсюгу, да через Деркул, и до Глубоких ям днищ с семь”.

У цьому документі міститься згадка про походи царя на Астрахань. Війська царя Івана Грозного дійсно ходили воювати Астрахань у 1554 і 1556 роках, але під командуванням воєвод, сам Грозний тут не бував. Проте в наказах сторожовій службі передбачалася можливість “лазити” через Донець “Цар или Царевы, или многие воинские люди”. Посольства чи важливі царські делегації, як бачимо, ходили в пониззя Волги Ізюмським шляхом, а потім повертали на схід і йшли понад Дінцем до Айдару.

Все вказує на те, що Верхній Білий колодязь знаходився у стратегічно важливому місці, яке постійно укріплювалося “крепостями великими”.

За царя Івана Грозного сторожова служба міцніла, сторожі спершу ховалися у “притонах”, таких як печери в Пещеровці (район Пролетарська), поблизу Боровського перевозу, а під кінець його царювання – в укріпленнях, якими були остроги. “Крепости великие” не слід розуміти як камінні середньовічні фортеці, сучасною мовою ці слова означають – “великі, сильні укріплення”. Про них ми розповімо дещо пізніше.

Укріплювалися сторожі, будувалися засіки й інші укріплення за царювання Федора Івановича і за Бориса Годунова. При Годунові були побудовані найпівденніші міста Валуйки і Царев-Борисов. Однак, по його смерті розпочалося в Московській державі, як пише Бєляєв, “время самозванщины и междуцарствия”, період, який ми називаємо Смутою. Московські війська у цей час відступили до Москви, згорів Царев-Борисов. Сторожова і станична служба почала відновлюватися лише, коли на престол зійшов Михайло Федорович Романов. Однак у першій половині XVII століття відбувається військова активізація азовських татар, ногаїв і кримців. Зберіглося чимало свідоцтв того, що у період 1636-1652 років в районі Айдару, Деркула і Білого Колодязя проходили сутички між татарами та черкасами, донськими козаками й московськими служивими людьми.

Позиції московської влади у Придінцевому Порубіжжі міцнішають з середини ХVII століття, коли Москва почала брати на службу черкас, заселяти Слобожанщину, укріплювати стосунки з донським козацтвом. Цей процес започаткував цар Михайло Федорович під кінець свого царювання, а був при владі він з 1613 по 1645 рік. Ось як пише про це Бєляєв: “Этот мудрый государь старался привлечь на Московскую украйну Малороссийских Казаков, или тогда так называваемых Черкас, угнетаемых Польским правительством, давая им под поселение богатые земли в украинских городах и их уездах, назначая жалованье новопоселенцам для домашнего обзаведения. Царские распоряжения о поселении Черкас в украинских городах Московского Государства не были безуспешны. К концу царствования Михаила Федоровича все полки украинского разряда были наполнены многочисленными отрядами Малороссиян, которые усердно сражались за интересы Москвы, не только против Крымцев, но даже против своих собратий, Малороссиян, оставшихся за Польшею и нападавших на наши украины”.

Продовжимо цитувати Бєляєва. “В 1637 году посланы были Федор Сухотин и подъячий Евсей Юрьев осмотреть все места по Кальмиуской и Изюмской сакме, и осмотря составить росписи и чертежи, где в тех местах поставить новые города, жилые и стоялые остроги и другие укрепления”. Бачимо, що на сакмах з’являються остроги – “жилые” и “стоялые”. Зрозуміло, що в жилих – жили, а в стоялих – стояли. Стоялі остроги призначалися для сторожової служби, яка мала стояти на сторожі до глибоких снігів.

Що собою являли ці остроги? Приведемо приклади, а їх у Бєляєва є чимало.

“Да от того Раздорного острогу вверх по Сосне за Сосенскую Плоту в десяти верстах устроен стоялый Осиновый острог; по стене его мерою 72 сажени (по периметру – Авт.), а около острога выкопан ров, глубина рву полторы сажени, а ширина рву три сажени без четверти, да около рву устроены надолбы дубовыя с наметками; а воды в нем нет, для воды ходят в лес сажень за полтретъядцать. А в том остроге стоят с Усердским головою Осколян ратных людей, детей Боярских и полковых казаков по 20 человек, да с Усерда Пушкарь; Усердской голова и пушкарь попеременяются понедельно. Да в том остроге для приходу воинских людей по вся лета и до больших снегов с Усерда устроены бывают две пищали медныя, одна двухгривеночная, а другая одногривеночная, да к тем пищалям по двадцать ядер, да по два пуда зелья (порох – Авт.).

Да меж города Усерда и Раздорова острогу в городскую сторону Гридякина колодезя под большим Сосенским лесом от города в шести верстах устроена сторожа. А стоять на той Гридякинской сторожи с Усерда полковых Казаков по четыре человека, переменяются по недельно.

Ми привели достатньо прикладів, щоб скласти уявлення про тодішні остроги сторожової служби. Бєляєв пише, що не збереглося опису усіх острогів і укріплень, але у нього немає сумніву, що решта були подібні. Так скажемо і ми. У нас немає опису острогу, який існував біля Білого Колодязя, але він мав бути схожим на ті, які описав Бєляєв.

Ще раз уточнимо час виникнення цього острогу. У 1627 році, коли писалася “Книга Большому Чертежу”, його ще не було, а в списку Черкаського за 1672 рік він уже згадується. На цей час з обох сторін від Кальміуського шляху вже сформувалися слобідські полки, на заході – Харківський, з якого незабаром, у 1685 році, виділився Ізюмський полк, а на сході – Острогожський полк. Тож було кому побудувати острог на важливій Кальміуській сакмі.

Як склалася доля цього острога далі з певністю ми поки що розповісти не можемо. Знаємо, що на цьому місці у 1720-1724 роках був Козачий городок, у якому жили козаки Ізюмського полку. В Катеринославі у 1886 році побачило світ солідне видання в 1073 сторінки – другий том “Сборника статистических сведений по Екатеринославской губернии”, присвячений Бахмутському повіту. Про село Верхнє – Третю Роту там написано наступне:

“Село Верхнее на реке Северский Донец, недалеко от границы с Славяносербским уездом, около 1720-1724 гг. было пограничным пунктом и составляло «Казачий городок», в котором жили казаки Изюмского полка, охранявшие русскую границу от нападения татар.

Все земли на несколько верст вокруг составляли дачу этой станицы. В 1753-1755 годах ввиду важности этого пограничного пункта здесь была поселена Третья Рота пикинерского полка сербов, валахов и молдован, пришедших с Прерадовичем, а позже несколько семей крымских татар.

Почти 100 лет Третья Рота была важным сторожевым пунктом, после чего было сделано горнозаводским.

Разработка каменного угля в первый раз начата около Лисьей балки в 1796 году, где теперь село Лисичанск. Для этого сюда были высланы в 1796 году рабочие с Урала, из Липецка Тамбовской губернии, потом рекруты и приговоренные к каторге”.

Це дійсно було порубіжжя між територіями, які донські і слобідські козаки кожен вважав своїми. Ізюмці претендували на землі аж до річки Красної, але там уже були юрти донців. Тому й ті, і ті шукали захисту у царя. Петро І віддав перевагу ізюмцям, бо був зацікавлений у заселенні цих земель слободськими полками. Так було і в спорі за Бахмутські солеварні, коли цар знову не підтримав донських козаків, що і послужило поштовхом до початку Булавинського повстання. А після поразки Булавіна донському козацтву, яке активно його підтримало, було заборонено селитися на захід від станиці Луганської. Тож із 1710 року в ізюмців сильних конкурентів на цій території не лишилося. І цілком можливо, що Козачий городок на місці колишньої сторожі і майбутнього Верхнього, з 1710 року став належати Ізюмському полку.

Проти цього виступає автор книги “Історія города Лисичанска” В.І.Подов. Його підтримують і деякі інші історики, які вважають, що до поселення тут слов’яносербів, на правобережжі Бахмутської провінції крім Бахмута, інших поселень не існувало. Аргументи цього досвідченого краєзнавця нам видаються помилковими і не серйозними. Він вважає, що укладачі “Сборника статистических сведений по Екатеринославской губернии” помилилися і замість села Верхнє зробили опис села Верхній Бишкін, бо йому доводилося бачити матеріали перепису населення Бахмутської провінції за 1719-1720 роки, у яких на правобережжі Дінця від Лугані до Бахмута ніяких поселень не було. Контраргументів цьому твердженню можна навести багато, але не варто відволікатися. Скажемо лише, що вказана книга – це серйозне офіційне видання, яке викликає довіри більше, ніж думка будь-кого з краєзнавців. Чому автори “Сборника...” можуть помилятися, а Подов – ні? А в тих матеріалах перепису, які бачив Подов, немає і військових Бахмутського гарнізону. Але ж це не означає, що їх не було в дійсності. Бо перепис вівся “мужского полу душ, подлежащих в подушный оклад”, а військові податків не платили. Більша частина населення території, яка згодом стала Новоросією, до 70-х років ХVIII ст. не реєструвалася ще загальними ревізіями: іноземці, переселенці, українське населення, козацтво тощо. Вони враховувалися у ході різних окремих обліків, не усі з яких дійшли до сьогодні. А у матеріалах І ревізії підраховувалися лише російські жителі окремих населених пунктів Бахмутської провінції.

У нас немає підстав не вірити названій нами книзі. Тож повернемось до Верхнього, вірніше до “Козачого городка”, яким воно було у 20-х роках ХVIII століття. Це було військове поселення, можемо навіть уточнити, прикордонне. Тут несли службу козаки Ізюмського Слобідського полку. І служба у них була нелегкою. Татарські напади на територію Слобідської України, підсилені запорожцями зі зруйнованої за царським наказом Старої Січі, після поразки Мазепи не припинилися, а, навпаки, активізувалися. Генеральний писар Пилип Орлик, якого після смерті Івана Мазепи запорожці і шведський король визнали гетьманом, продовжував справу попередника . Він розсилав листи, у яких закликав слобожан виступати проти російського царя, і домовився з татарським ханом про підтримку. У 1710 році на Харківський полк здійснив набіг 50-тисячний татарський загін, очолюваний самим ханом. Їм допомагали загони запорожців, невдоволених царськими утисками. У січні 1711 року було підписано документ, який проголошував союз і дружбу Криму і козацтва: “Як українські, так і запорозькі козаки з кримцями хочуть з’єднатися і мати їх за друзів, братів і приятелів” Проте, коли на Правобережжі під Білою Церквою, війська, що підтримували Орлика, потерпіли поразку, а поляки відійшли на Полісся, то татари зрадили Орлика і взялися за грабіж. Така колотнеча в Слобідській Україні тривала аж до 1720 року. Ізюмський Слобідський полк у ній сильно постраждав, зазнав великих матеріальних збитків, компенсувати які не спромігся і на 10 відсотків.

Цей період в історії України, пов’язаний з поразкою Мазепи, до цього часу ще лишається погано вивченим. А в історії Лисичанська період від 1710 до 1720-х років має ключове значення. Адже вважається, що в 1710 році на його території поселилися 26 запорожців, які й стали засновниками майбутнього міста. Не всі запорожці зруйнованої у травні 1709 року Старої Січі пішли на підвладну Кримському ханові територію у так звану Олешківську Січ. Багато з них шукали прихистку по байраках прикордонного степу. Тож деякі з них оселилися у межиріччі Білої і Сіверського Дінця, зокрема і на крутих схилах Дінця.

Отже, знаємо, що у 1720 році на місці Верхнього було прикордонне козаче містечко Ізюмського Слобідського полку, а в 1750 році – село Біленьке. Неподалік за течією Дінця навпроти Боровського на карті 1750 року позначено ще два поселення без назви. Ми вважаємо, що це були хутір бахмутського купця Брянцева і козачий хутір, на місці якого згодом виросло село Біла Гора.

Деякі історики вважають, що купець Брянцев придбав свій хутір перед приходом сюди гусар, щоб отримати землю в компенсацію. Якщо на “Достоверной ландкарте...” 1750 року, а пам’ятаємо, що карта була перемальована з карти 1748 року, позначено хутір, то у ті роки про поселення слов’яносербів тут і кури не шептали. Та й навіщо купцеві купувати землю в одному місці, такому зручному для його діяльності, щоб потім проміняти і отримати в іншому? Купця Брянцева це місце у балці поруч з містечком ізюмських козаків і на шляху до Бахмута дуже влаштовувало. Військово-промисловий Бахмут з усіма його соляними хуторами треба було годувати і вдягати, забезпечувати посудом, інструментом тощо. Усе це виробляти на більш захищеному лівому березі було зручніше. Цим займалися, зокрема, у Борівському: ткали з конопель тканину, виготовляли ложки, тарілки, відра, діжки з дерева, вози й інший реманент, ловили і заготовляли рибу, виготовляли харчі. А лівобережне Борівське було з’єднано з правобережною Білою Горою паромом. Отож купець і організував у балці під захистом козаків своєрідний склад чи, за сучасною термінологією, оптовий магазин. А коли перед приходом сюди нових поселенців провінційна канцелярія виділила йому взамін землю на лівому березі, то він її скоро і продав, бо власне земля його мало цікавила. А от ім’я своє на землі купець лишив, балку і сьогодні звуть Брянцевською, та ще у Лисичанську, до якого зараз входить це колишнє поселення, є вулиця Брянцевський тупик.

Як бачимо, поручик Михайло Прерадович восени 1754 року привів свою 3-ю роту не в голий степ, а в місцевість з непоганою інфраструктурою. У селі Біленькому якісь же приміщення лишилися, транспортне сполучення з Борівським було налагоджено, тож до снігу гусари уже мали дах над головою і мали де купувати провіант.

Шанець, у якому закріпилася 3-я рота полку Депрерадовича, назвали шанцем Вишнєй Бєлєнькой. Зрозуміло, що від назви річки, яка протікала тут, вище за течією, бо біля іншої Біленької, нище за течією, розташувався шанець Нижнєй Бєлєнькой. Назва річечки Вишней Бєлєнькой писалася ще з варіантами Верхня і Ближня Біленька. З часом, коли поселення почало приростати місцевим населенням, то назва трансформувалася у більш звичний варіант – село Верхнє.

Навіть перший побіжний погляд на список 3-ї роти дозволяє помітити деякі цікаві подробиці. Вік гусар від 10 до 35 років. Офіцери – переважно серби, а от рядові гусари – волохи та “унгорці”, є і один 10-річний гусар сербської нації – Григорій Іванов та один “греческой” і теж Іванов, але віком 31 рік, одружений і має сина. Схоже, що, не дивлячись на різницю в національності, ці Іванови були батько і син. Видно, що дуже сутужно доводилося з формуванням рот, тож брали і місцевих, але записували як вихідців з Австрії.

Не всі жителі тогочасного Верхнього були гусарами, у селищі жили і вільні поселенці. Так гусари Михайло і Семен Драгниші мали батьків, які теж жили тут. Але батько Степан Драгниш, мабуть, вік мав не підходящий для служби, бо у списку роти не значився. Поступово гусари обзаводились господарством.

Після об’єднання полків Прерадовича і Шевича в єдиний Бахмутський гусарський полк командиром 3-ї роти призначається капітан Іван Бранкович. У 1765 році у ній нараховувалося 62 бійця. Через десять років, згідно з “Експлікацією Бахмутської провінції”, в селі Верхнє проживало 380 чоловіків і 416 жінок, селу належало 6200 десятин зручної і 264 десятини незручної землі. Але цього ж року було ліквідовано Запорізьку Січ і відбувалися відповідні зміни в адміністративному і військовому управлінні.

А 24 грудня 1776 року Бахмутський гусарський полк було розформовано, його склад було направлено для формування нових гусарських полків, куди записували і колишніх запорожців.

Ті ж, хто за віком уже не годився для служби, були переведені в стан військових поселенців. Для них розпочалося цивільне життя. Воно не було легким: періодичні засухи і морозні зими, нашестя сарани, холера, цинга... Природні втрати населення села Верхнього за 13 років з 1782 по 1795 рік склали 527 осіб: 235 чоловіків і 292 жінки. Не всі помирали, деякі втікали із села. І все ж приріст переважав утрати на 276 осіб, і кількість жителів у 1795 році склала 884 при 106 дворах. І що цікаво, приріст відбувався не лише за рахунок народження, а й за рахунок повернення військових, колишніх гусар, які після переформування Бахмутського гусарського полку потрапили служити в різні підрозділи.

Але у цей час на землі села Верхнє у Лисичій балці почалася розробка вугілля, а в квітні 1796 року запрацювала перша шахта Донбасу. Через два роки під рудник і шахтарське поселення у верхнян відрізали 1390 десятин землі, а їх самих стали залучати до праці на руднику. У шахти лізти колишні гусари не бажали, тож їх спочатку використовували як допоміжну робочу силу по транспортуванню вугілля. У 1821 році верхнян, колишніх військових поселенців, а тепер – казенних селян, переводять у розряд неодмінних працівників Луганського ливарного заводу. Почалися протести, скарги, верхняни писали листи імператору і в Міністерство фінансів. Нічого не допомогло. Розпочиналася епоха промислового Донбасу, символами якого стали вугілля і метал. Тож на перші ролі виходили Лисичанськ і Луганськ, а не Верхнє чи Кам’яний Брід. Історія промислового Донбасу непогано вивчена, тож не має змісту повторюватись.

Додамо лише, що у 1879 році через село, яке в пам’ять про колишніх гусар 3-ї роти ще довго у народі називали Третьою Ротою, проклали залізничну гілку Попасна – Лисичанськ, а в 1892 році у селі Верхнє акціонерне товариство “Любимов, Сольве и К” побудувало Донецький содовий завод. У 1927 році село отримало статус селища міського типу, а в 1938 – міста районного підпорядкування, і підпорядковувалося воно Лисичанську, який, можна сказати, народився із надр Верхнього. І це при тому, що в 1939 році у Верхньому проживало 33298 осіб, а в Лисичанську лише 25912. У 1965 році місто Верхнє увійшло до складу Лисичанська і припинило своє самостійне існування.

Ось так за три з половиною століття свого існування поселення при впадінні річечки Верхньої Біленької в Сіверський Донець пройшло шлях від безіменного острогу через Козачий городок, село Біленьке, шанець Висший Бєлєнький, село і місто Верхнє до міста Лисичанська. Сьогодні місто Лисичанськ увібрало в себе десятки сіл, селищ і міст, історія яких розчинилася в історії Лисичанська. Важливо пам’ятати про це.

Фотографії вул. Красної 1933 рік.

Фотографія вул.Красна 1956 рік.