Ларя. Третя Рота
- До 300-річчя Лисичанська
- 17.02.2010
На прикладі життєвого шляху всіма відомого поета Володимира Сосюри, викладеного у короткій розвідці “Заява Сосюри”, можна бачити, якою непростою була історія ХХ століття, і як складно й примхливо складалася доля людини у вихорі суспільних потрясінь, який пронісся над планетою, викликавши особливі катаклізми над однією шостою її суші.
Якщо Сосюрі доля надала можливість розкрити і проявити свій талант, стати відомим поетом, отримати широке визнання, то до його дитячого товариша вона виявилася менш приязною. Мова йде про лисичанського художника Гороха Іларіона Дмитровича. Його життєвий шлях, як і В. М. Сосюри, починався майже однаково – з босоногого голодного дитинства у Третій Роті. В юнацькі роки товариші Володя і Ларя теж були разом – у столичному Харкові. А далі доля розвела талановитих юнаків. Поет Володимир Сосюра отримав визнання своєму таланту, прожив нелегке, але яскраве життя в Києві, де й помер у віці 67 років. Художнику Іларіону Гороху після десятиліття уральських таборів шлях до мистецького Олімпу було перекрито, працював художником у рідному Лисичанську, навчаючи дітей малювати, майже до 100 років. Помер він у 1998 році, перейшовши столітній рубіж.
У цій розвідці наведено лише три документи: фрагмент із книги В. Сосюри “Третя Рота”, де йде мова про дитинство Сосюри і Гороха у Третій Роті, спогади Іларіона Гороха та його “Автобіографія”, записана, коли художнику було 94 роки. «Цього, вважаємо, буде досить, - зазначають автори матеріалу С. Каленюк та головний архітектор міста М. Ломако, - щоб дізнатися чимало нового про Третю Роту початку ХХ-го століття, про дитячі та юнацькі роки поета В. Сосюри, про художника-лисичанина І. Гороха, і відчути складність історії ХХ-го століття нашої країни.
Володимир Сосюра “Третя Рота” (фрагмент)
Весна. Я бігаю вузькими, брудними вулицями Третьої Роти. Шумлять струмки, і дзвінке синє небо над Дінцем хвилюється тремтливим маревом заводського диму. Вітер відносить його направо за Донець, за голубіючи ліси, до російських сіл серед пісків і сосен. На Червоній вулиці, центральній вулиці нашого заводського села, до мене підбігли два хлопчаки, смагляві, кирпаті і веселі. Вони були також, як і я, бідно одягнені, але весняною радістю палали їхні чорні задерикуваті очі…Це були діти годинникового майстра Дмитра Гороха – Ларя і Федя. Вони жили в бідній чужій хаті, яку наймали. Мати Ларі прала білизну у Ванвінкенрова або «Жили», як його називали в народі, бельгійця, власника фабричної майстерні біля заводу. Батько Ларі і Феді щоліта йшов на рудники і залишав сім’ю напризволяще, а взимку повертався у Третю Роту майже зовсім роздягнений…Він жахливо бешкетував, коли нап’ється, викидав ікони з хати, топтав їх ногами …Він вибігав босий на сніг і кричав мені:
- Володько, чому земля крутиться? Я не хочу, щоб вона крутилась! Я їй забороняю це робити!
Але земля не слухала Гороха і не переставала крутитися. Горох хотів змайструвати, як і чоловік сестри мого дідуся, гігант-столяр Холоденко, вічний двигун; тільки Холоденко дерев’яний, а Горох – залізний “перпетуум мобіле”. Але нічого не виходило з цих вічних двигунів, а нещасні винахідники вперто продовжували свою безнадійну справу…Горошиха була молдаванка, вірніше – волошка, і дуже любила свого нещасного чоловіка. Вона була справжня трудівниця. День і ніч працювала й утримувала свою сім’ю. Дивним і жорстоким був Горох до своїх дітей-хлопчиків, а дочку Серафиму він любив. Коли четвертий син – маленький Василь – упав лицем на розжарену плиту, батько навіть пальцем не поворухнув, щоб врятувати свого сина.
У Василя жахливо обгоріло ліве око.
Старший син, Петро, вже ходив на роботу на завод. Мені подобалась їхня, цих Горошенят, працьовитість і витримка Феді. Він бився мовчки, від ударів ніколи не плакав і завжди виходив переможцем. Його противників лякало залізне і грізне мовчання Феді, підкріплене, звичайно, сильними штовханами і сталевою хваткою руки.
А Ларя все малював, як і його батько. Він мріяв стати художником. Ми часто купалися в Дінці, перепливали на той бік, в ліс, рвали дикі груші і кислиці, ходили на озеро ловити рибу, рвали ожину й збирали гриби. На смітнику за магазином “Общество потребителей” при содовім заводі ми часто нишпорили в пошуках різнокольорових папірців, ягідок і цукерок, яскравих шматочків... Якось ми копалися на цьому проклятому смітникові і я, не помітивши, наступив босою ногою на половину розбитої пляшки; гострі кінці її врізалися мені в п’яту. Я страшенно закричав і ніяк не міг спинити крові... Тоді Ларя відірвав від своїх штанців кишеню і перев’язав мені ногу..
Наше детство с В. Н. Сосюрой (фрагмент)
г. Верхнее, 1965
Помню первую встречу с Володей, нам было лет по десять. Это произошло в селе Третья Рота, на свалке мусора, который выбрасывали с продуктовых магазинов. В этом мусоре мы иногда находили конфеты, коробочки и прочие никому не нужные вещи.. Володя мне очень понравился своей открытой душой. Я его похлопал по плечу и сказал: «Теперь мы – друзья навеки, айда за мной, и побежали босые втроем». Но тут случилось несчастье. Володя осколком разбитой бутылки разрезал ногу, появилась кровь, завязать было нечем, я вырвал из своих штанов карман и перевязал ему ногу. Кое-как добрались домой.
Родные Володи жили в маленькой комнате без коридора с двумя окнами. Семья их была из восьми человек, да и мои родные жили в таких же условиях... Мой отец рисовал карандашом с фото портреты и починял часы, он был ремесленник. Володя любил смотреть, как он рисует, нам это очень нравилось. Однажды он нам дал задание: кто лучше нарисует старого козла. Был победителем Володя. Нужно отметить, что у него была колоссальная память и способность к учебе. А главное, он любил литературу. В то время его любимые поэты были: Тютчев, Бальмонт и Надсон…
Наше детство незаметно для нас перешло в юношеский возраст. На школьных вечерах Володя имел успех – в чтении стихов наших классиков и своих... После окончания двухклассной школы, Володя попадает учиться в Каменское сельскохозяйственное училище: это в 30-ти километрах от нашего села. Но, так как здесь помимо учебы нужна была ещё и мускульная система для работы, а она была у него слабо развита, его душа не выдержала, и он бросил учебу. Это не его стихия, он был создан природой для другого… После неудачи с учёбой, он поступает на работу при заводе «Донсода» в бондарку клепку греть. Во время обеденного перерыва под вдохновением происшедшего, он читал стихи своим товарищам по работе.
В городе Лисичанске, в 3-х километрах от Третьей Роты, выходила газета: здесь Володя впервые начал печатать свои стихи. Но бедность всюду преследовала его, зарабатывал он мало, а жизнь требовала свое. В 1917-1918 годах я учился в Харьковском художественном училище. И какой-то период Харьков был занят белыми. Володя приехал ко мне. Цель его приезда заключалась в том, чтобы поместить свои стихи в журнал «Колос». Редактор этого журнала прочел стихи и говорит: «Вы очень способны, но у Вас еще недостает художественности». Стихи были возвращены обратно. Он обещал Володе писать и взял его адрес. Устроиться в Харькове в это время было невозможно, голод и безработица свирепствовали всюду.
В это время я жил в пятиэтажном доме, комнату занимал в подвале без окон, в прошлом это была кладовая. Здесь можно было поставить кровать и стол с ящиком. Единственное удобство для нас – общая кухня этого дома находилась в подвале, кое-что от господ и нам перепадало. Но это продолжалось недолго. Бурные жизненные события нашу связь прервали.
В 1922 году В. Н. Сосюра с женой В. Березиной приезжал на родину и остановился у меня. Ходили мы к знакомым и друзьям. Володя им читал стихи «Червона зима» и другие.
Я был комсомольцем и нуждался в его поддержке. В Харьков мы приехали втроем. Я жил у них, он занимал одну комнату по улице Пушкина. Володя с женой учились в институте социальных наук имени Артема, а мне помог устроиться в Художественный техникум, потом институт. В общем, вели студенческий образ жизни. В Харькове был журнал «ВАПЛИТЕ», в нем Володя принимал активное участие, а также выпускал свои сборники.
В 1940 году судьба забросила меня на Урал, а Володя переехал в Киев, спустя 12 лет я поселился жить на родине. Мать Володина жила у нас и дала мне его адрес, я поехал к нему в Киев. Тогда Володя подарил мне сборник “Весняний цвіт”. После нашей встречи я начал писать картину «В. Н. Сосюра на родине». Мне хотелось показать и раскрыть его образ в молодом возрасте. Для моей работы я просил, чтобы он выслал мне соответствующее фото, но Володя сообщил мне письмом, что скоро сам приедет на родину, если будет здоров. Картину я закончил, она была помещена в Киевской “Литературной газете”. А мой друг не приезжал. Тогда в 1964 году я вновь поехал к нему, он был дома и лежал в постели, но ещё ходил. Мое неожиданное появление для него было большой радостью. Мы начали беседовать об изобразительном искусстве, потом перешли на литературу. После передышки Володя достал с полки небольшой по формату томик и говорит: “Вот, Ларя, дарю тебе мои стихи, в них часть моей души”. Я поблагодарил его и горячо поцеловал. Это сборник “Осінні мелодії”. Потом мы перешли в сад. Здесь на лоне природы наша дружеская беседа продолжилась. Вид у него был усталый и тревожный, стал накрапывать дождик… Я почувствовал, что это наша последняя встреча. Володя говорит: “Ну, Ларя, давай простимся под звуки дождевых капель”. Он чувствовал, что скоро придется проститься с этим многогранным суетным миром.
На этом я заканчиваю о моей дружбе с В. Н. Сосюрой.
Горох Илларион Дмитриевич
г. Верхнее, Луганской области,
ул. Советская, № 24.
Ці спогади І.Д. Горох написав на прохання дружини поета Марії Гаврилівни у 1965 році, вже після смерті В.М. Сосюри. Це був час, коли не було вже Сталіна, коли з таборів повернулися всі так звані “політичні” репресовані, тільки-но скінчилася хрущовська “відлига” з її “дозованою” демократизацією в суспільстві, і ще не почалася нова хвиля боротьби з інакомисленням, але автор спогадів ні словом не обмовився про те, яка то доля закинула його на Урал.
У 1991 році 94-річний художник надиктував свою коротку автобіографію. Що ж, цей документ уже теж можна вважати історичним, бо є свідченням того, як змінюється час і людина в ньому. У цьому ж році І.Д. Горох уже насмілився згадати про 10 років Солікамських таборів ні за що, про голод 1933-го. Звернімо увагу, що це було ще до Указу Президента України про Голодомор, коли й Президента в Україні ще не було, як і самої незалежної України, і коли ця тема ще не була офіційно узаконеною. Художник просто згадував найпомітніші і найсуттєвіші етапи свого життя.
Наводимо цей документ зі збереженням мови, стилістики й орфографії самого автора.
Горох Илларион Дмитриевич
1897 года рождения с. Верхнее в семье кустарь-рабочий (часовщик,слесарь). Окончил церковно-приходскую школу – 5 классов.
В 1905 г работал в бондарном цехе учеником бондаря, где проработал 1,5 года, затем перешел к портному-частнику учиться на портного. Здесь проработал 3 года.
В 1911 году отвез меня в Харьков и отдал мастеру-художнику – учеником. Через год поступил учиться в партшколу, где проучился 2 года.
В 1915 г поступил здесь же в художественный техникум проучился 2 года и затем техникум преобразовывают в институт, где я еще проучился 5 лет. Окончил его в 1923 г.
В 1923 г в г. Харькове поступил работать в «Товарищество художников». В 1933 г семья перетерпела голодовку.
В 1936 г меня арестовали, судили меня в МВД (закрыто) якобы за политическую неблагонадежность (высказывался против власти) хотя я это не делал, любил родину, её правительство. Нарисовал портрет Сталина, за который на выставке премировали – 75 р. До 1941 г я был в тюрьме (закреслено – нерозбірливо, Харькова), а когда немцы подходили меня отправили в г. Соликамск, где в лагере пробыл 10 лет, работал на лесоповалке, лесоразработке. Жили в бараках (зона лагеря). Работали полный световой день, но мне иногда были льготы, как художнику, оставляли в зоне по худож. работам. В нашем лагере было около 2 тыс. чел, а рядом женский лагерь 500-800 ч. Условия труда и жилья были плохие. Многие часто болели, помощь в лечении оказывали, но формально, поэтому многие умирали.
В г. Верхний вернулся с лагеря в 1945 г, поступил на з-д рабочим, художником, работал преподавателем в СШ №2.
В 1953 г поступил работать художником в ДК им. Ленина, где работаю по настоящее время.
В Харькове в техникум поступил в комсомол.
Художественные картины выставляли в Киеве, Ворошиловграде, Лисичанске.
Подпись
18 / VI - 1991 год.
Запись произвел Л. Любарь
Наостанок додамо, що Іларіоном Горохом написано багато картин, але ніхто не складав їх каталогу. Чимала частина його робіт зберігається у музеї содового заводу в ПК ім. Леніна. Серед них є і картина, яка стала легендарною. На ній зображено Леніна, який спостерігає за балетним спектаклем. У місті з доброзичливим гумором розповідають, що колись це була картина “Ленін у Парижі”, і головним персонажем картини був Ленін. З часом художник поміняв Леніна на лідера КПРС Хрущова, потім на Брежнєва. Але ніколи на цій картині не було зображено Сталіна.
С. Каленюк, М. Ломако
